Ми помремо не в Парижі

Пройшло лише три дні після трагедії,  яка трапилась у п’ятницю 13, проте значна частина населення України і світу майже забула про новину, яка стала топовою темою у відомих міжнародних ЗМІ минулих вихідних. Звичайно, співчуття свої ми висловили, кольори на фотографіях у соціальних мережах позмінювали, квіти до консульства занесли.  Що далі?

            Франція і, чого вже казати, вся Європа, зазнали серйозного удару з боку терористичної організації ІДІЛ, яка взяла на себе відповідальність за смерті  150 французів. Тепер до біженців і мусульман припинять ставитися зі звичною теплотою і розумінням, а антисемітські настрої активніше поширюватимуться суспільством. Принаймні у тих країнах, в яких представники ісламу не є буденним явищем.

Один з найпопулярніших твітів 14 листопада

Не хочеться розбирати усі причини і наслідки вибухів і розстрілу людей, для країн ЄС масові вбивства дійсно стали шоком.  На тему нового конфлікту зроблені дописи як на сайті BBC, так і на «Український правді». Цей факт навіть можна не перевіряти: кожен  зараз розглядає проблему під кутом зору національної приналежності.  Більше бажання виникає проаналізувати українську реакцію соцмереж і суспільства у загальному.

«Вони за Французів говорять, а в нас…!»

За останні дні можна було почути безліч інформації про те, що «в Україні війна і набагато більше людей гине, а нам ніхто не співчуває…», «лицеміри!» чи щось подібне. Визнайте, чисельні диванні «експерти» у стрічці ваших новин так і писали. Перш за все, порівнювати Україну і Францію – край невігластва, особливо зі статистичної точки зору.

По-друге, варто навіть пригадати про масштабний теракт в столиці Лівану Бейруті. Загинуло понад 40 людей. Як на це відреагувала Європа? Висловила помірне співчуття і своє «глибоке» занепокоєння. Що зробили Українці? Понесли квіти до посольства Лівану? Чи ставили вони аватарки з прапором цієї країни (можу побитися об заклад, що не всі навіть зможуть назвати його кольори)?  Відповіді на останні два питання очевидні. Українець певною мірою є великою егоцентричною дитиною, яка відмовляється сприймати той факт, що його країна для Західної частини півкулі – це великий східноєвропейський Ліван.  Ми не маємо права нарікати на це, бо світ влаштований таким чином і для того, аби успішно в ньому функціонувати, треба розуміти принаймні основні принципи його «роботи». Чи повинні ми працювати над тим, щоб змінювати ставлення до нас, як до нації, - інше питання.

Аби остаточно розставити всі крапки над «і», згадаємо, що в Україні від антитерористичної операції є лише одна назва. Насправді, триває справжня війна з сусідньою державою, і якою б брутальною вона не була – це не теракт, а Донбас – не Париж. АТО – це те, що сталося у Батаклані, де знищили злочинців за дві години після нападу на слухачів тяжкої рок-музики.  Конфлікт на Сході нашої країни відрізняється від громадянської війни у Південному Судані лише наближеністю до кордонів ЄС.

«Олланда у Мінськ!»

"От. У них тільки один теракт, і одразу ввели надзвичайний стан, а в нас війна рік іде і все це називається АТО, а НС немає!! І з терористами ніхто перемовин не веде! Чого ж Олланд їх в Мінськ не повезе?!" – ці слова також часто можна було читати у різних соціальних мережах.

Тут, мабуть, знову треба повторитися і зазначити, що війна, яка йде рік – не теракт.  Короткостроковий режим НС на окремих територіях функціонально мало чим відрізняється від режиму АТО, який вводився, наприклад, в Харкові після минулорічних подій. Фактично, у боротьбі з невеликим організованими групами терористів він є ефективним.
Чим саме мав допомогти НС в протистоянні з озброєними танками і «Градами» «сєпарами», а в окремі моменти - і з регулярними частинами російської армії?
            Як би нам не подобалося називати «днрівців» терористами, з якими перемовин не ведуть, навіть із структуралістських позицій вони зовсім не те саме, що джихадісти в Парижі. І наша війна не може бути розв'язана кількома ротами спецназу, і становить не суто тактичну задачу, і пролягає на рівні не виключно втурішньому, а геополітичному, і декларація про наміри - це навіть не крок на шляху до перемоги. Та що казати, всі ці очевидні міркування українці підміняють емоціями. 
            Ну а саркастично пропонувати Олланду сісти за стіл перемовин - це навіть не просто танці на кістках і якесь печерне хамство, - вияв глибокого нерозуміння процесів, частиною яких є Україна.
            Нагадую, Франсуа Олланд - не є гарантом конституції України і навіть не підписував славнозвісного і «фейкового» Будапештського меморандуму. Він абсолютно не зобов'язаний сидіти цілими ночами в якомусь там Мінську, намагаючись ввести конфлікт Європи з Путіним в цивілізоване русло, так щоб при цьому Україна ще й зазнала мінімальних втрат. 
            На такі заклики Франсуа Олланд має моральне право відповісти: ну так не сідайте за стіл перемовин, йдіть воювати з Росією. Ми ж змогли за одну ніч, і ви зможете.

Прапори, зображення і «співчуття»

Добре відомий усім французький прапор

Але від глибоких матерій, пропоную повернутися до буденного. У соціальних мережах користувачі перехопили «тренд» співчуття. Відсотків 80% з них точно ніколи не були у Франції та не знають жодного француза. Тоді кому вони демонструють свою скорботу? Сьогодні, якщо ти ніяк не відреагував на подію (чи негативна вона, чи позитивна – не важливо) – ти інформаційний труп. Тебе не цікаво читати. І не відіграє значної ролі, чи ти закінчував прикладну математику, чи філологію; все одно вперто розмірковуєш як «спеціаліст» у певній сфері. Публічною людиною бути тяжко. Та що би ви могли насправді зробити задля того, аби допомогти родичам загиблих? Подумайте над цим.

Звичайно, варто у будь-якому випадку залишатися людиною, але грати на публіку чи порівнювати, здавалось би, ідентичні ситуації – не те, що повинна робити людина у 21 столітті. Тому перед тим, як підтримувати ту чи іншу країну, поміркуйте над тим, наскільки ви щирі в першу чергу із собою.     

P.S. І ще кілька зображень на тему: 

А так Шарлі зреагували на трагедію. "Французи після вибуху вертаються додому"

Про блоги і людей...

Вибір – це найважливіший аспект, який визначає демократичний рівень суспільства. Ми звикли формувати власний світогляд, створювати різноманітні тренди чи обирати країну для подорожей. Список можна продовжувати до нескінченності, та детальніше варто звернути увагу на потоки інформації в Інтернеті.    

Сьогодні світова мережа стала тим джерелом знань, яке містить у собі тисячі новин і цікавих фактів. Потрібно бути реалістом і змиритися з фактом, що за ціле життя не вийде перечитати всі статті чи книги. Тому людина  повинна фільтрувати інформаційний простір і обирати оптимальні варіанти, які чітко окреслять ситуацію у сфері її інтересів.

Тарас Возняк 

Сайт «Українська правда» пропонує великий систематизований список блогерів-публіцистів, що діляться своїми поглядами на окремі процеси в Україні.  Одним із них є культуролог, політолог, а також головний реактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї», Тарас Возняк.  Цей автор викликає неабияке зацікавлення у пересічного читача, і на його статті безперечно варто звернути увагу.

Перш за все, слід зауважити, що журналіст веде свій блог на Інтернет-ресурсі з 2008 року, проте активніше він розпочав дописувати під час Революції Гідності 2013 року. Основними темами, які турбують Тараса Возняка є політика, російська агресія, корупція і наслідки Євромайдану. Цікаво і те, що під час акцій протесту редактор журналу «Ї» намагався викладати матеріали, котрі описували стан справ у країні, іноземними мовами (англійською, італійською французькою, німецькою, польською тощо).

Якщо раніше автор більше увагу приділяв політичним партії та аналітиці їх діяльності (ВО «Свобода»,  Батьківщина), то зараз він роз’яснює загальні державотворчі процеси (стаття «Україна між східним і західним консерватизмом»).

Мова Тараса Возняка жива і сповнена образів («мусимо триматися на плаву у бурхливих водах світових політичних змін. У цих водах є і стрімкі течії, і заплави, і підступні вири, і бурхливі удари потоків, що налітають одні на одних»), класичних сталих виразів чи цитат (status quo, Карфаген має бути зруйновано),  проте у матеріалах переважає чіткість, структурованість і обґрунтованість. Тези і основні думки виділені жирним шрифтом. Статті цілком зрозумілі для пересічного читача, бо не містять у собі спеціальної термінології.  Під час розгляду конкретного політичного чи соціального явища, автор розпочинає з визначення поняття, яке підлягає аналізу, щоби люди розуміли саму суть проблеми і подивилися на неї під новим кутом (стаття «Чому Україна так люто бореться за статус найкорумпованішої країни в Європі»). Також він пропонує шляхи вирішення спірної ситуації.

Характерною особливістю блогу Тараса Возняка є те, що він публікує творчі доробки журналістів зі свого журналу з посиланнями на авторів та оригінали у Інтернет—версії видання.

Щодо візуалізації, то автор влучно використовує зображення, аби урізноманітнити текстові матеріали (картинки, інфоргафіка тощо). Загалом, вони підібрані досить вдало, але у деяких випадках медіа-файли не є зрозумілим. Це зумовлено коротким роз’ясненням від автора, що розсіює увагу читачів.  

Якщо розглядати частоту публікацій, то, у середньому, кожного місяця політолог розміщує у блозі близько 6-7 повідомлень, але якоїсь конкретної періодичності не простежується. Загалом, у архіві «Української правди» знаходиться 733 матеріали. Це характеризує Тараса Возняка як спеціаліста та авторитетного публіциста, до думки якого варто дослухатися. 

Мовчи, жінко!

        Жінка в українському суспільстві посідає нижчу соціальну сходинку за чоловіка. Ви скажете, що це безглуздя і дурниці? На прикладі газети «Відомості.UA» (№40 від 15 жовтня 21015 року) ми продемонструємо, що це правда.

        Досліджуючи газету «Відомості» можна зробити висновок, що гендерний баланс майже відсутній. На тринадцяти сторінках, тільки три з них присвячені жінкам. Також варто зауважити, що в опублікованих матеріалах не було залучено жодної жінки-експерта. Навіть у рубриці «Здоров’я» коментатором запросили чоловіка, хоча у більшості українських видань при написанні подібних статей залучають жінку. 

           Розпочнемо із візуальної складової видання. На загал, більше 20 фотографій – це зображення чоловіків. Вони представлені у ролях політичних лідерів, військовослужбовців, волонтерів, спортсменів, лікарів, програмістів і звичайних робітників.  Жінки отримали усього лише 13 фотографій, де їх зобразили прибиральницями, спокусницями, повіями і годувальницями; також представниці "слабкої" статі демонстрували оголені частини тіла у нижній білизні.       Щодо змістового наповнення так само виникають проблеми. До вашої уваги кількість статей, представлених у різних статтях газети:

• Політики чоловіки: 14
• Політики жінки: 4

• Військові чоловіки: 5 
• Військові жінки:  0

• Лікарі чоловіки: 2
• Лікарі жінки: 2

• Коментатори чоловіки: робітник 1
• Коментатори жінки: біженка 1

• Автори чоловіки: невідомо
• Автори жінки: 3

• Прес-секретарі чоловіки:1 
• Прес-секретарі жінки: 1

• Спорт чоловіки: 2
• Спорт жінки: 0

• Інші професії: 5
• Жінки: 4

       У представленому виданні, на відміну від інших друкованих ЗМІ, жінки коментують навіть не всі другорядні теми, як-от здоров'я, виховання дітей або освіту.

      Слід також зауважувати, що двічі на одній сторінці згадувалося всиновлення дітей жінками (Наталя Могилевська і Дженіфер Еністон)    

      Тенденція чоловічої тематики простежується фактично в усіх статтях, які називають є суспільно-політичними. Героями інтерв’ю та звичайними коментаторами були лише чоловіки.

     Газета цікава тим, що більшість статей написані без зазначення автора, і тому тяжко визначити гендерний баланс. За весь випуск підписано було лише 5 статей (лише жінками), три з яких мали ту саму авторку.

    Можна скільки завгодно доводити, що в нас просто мало жінок-політиків, жінок-експерток у різних сферах і тому подібне. Проблема у тому, що в редакціях немає внутрішніх правил, які хоча б заохочували брати коментарі, обирати героїв матеріалів із дотриманням гендерного балансу. 

Резюме

зубрицька дарія, жрн 12с.ppt from Dasha Zubritskaya

"Ідеальний" політик

          Творчій процес  надзвичайно захоплює талановитих людей. Чому? Та ж бо це створення чогось нового, оригінального, ніким не баченого.  Вже вдруге мені довелося брати в руку фотоапарат та уявляти, що він створений лише для відеоробіт.  Нарешті, вдалося застосувати на практиці поради, які ми сумлінно занотовували на лекції про художню відеозйомку, що проводилась Українським Католицьким Університетом журналістом інформаційної агенції «Reuters» цієї осені.    

 

Чуєш голос мій з радіомереж?

       Коли я була ще зовсім дитиною і тільки почала замислюватися над журналістською кар’єрою, то завжди бачила себе у ролі радіоведучого. Не важливо було, яка це програма, головне – це  створювати хороший настрій.  Чи то шалена спека , чи  дощ, чи  особиста трагедія – вони завжди змогли би звернутися по допомогу саме до нашої радіохвилі. Погодьтеся, приємно ж чути голос хорошої людини, особливо, коли він промовляє, здавалось би, саме до тебе.

       Проте бути ведучим – не така легка робота.  Задля того, щоб стати одним із найкращих у цій царині,  потрібно тренувати свій голос, вимову, інтонації. Це має перетворитися на добре відпрацьований рефлекс, який вмикається у потрібні моменти.

       Минулого року нам довелося перейти крізь вогонь і воду – створити власний аудіозапис. Тема виявилась досить типовою для революційного періоду, тому представляю  до вашої уваги:   

Інфографіка для чайників

      У світі сучасних технологій передача інформації відбувається безупинно. Технічні засоби масової комунікації сьогодні допомагають за декілька секунд дізнатися новини про події, які неіщодавно відбулися. Та й насправді, навіщо витрачати час на придбання газети, якщо  її можна завантажити через Інтернет? Чи дивитися телевізор в очікуванні хроніки, коли ти можеш переглянути стрічку у Twitter. 

     Не варто говорити, що через це життя людей переходить у зовсім інший ритм. Не потрібно щось вчити, запам’ятовувати непотрібні факти, особа має вміти оперативно користуватися джерелами, щоб вчасно отримати потрібну інформацію. До цього також потрібно мати розвинений талант. 

    Чарівною паличкою для збереження нашого дорогоцінного часу  зараз є інфографіка. Але перш за все запитаємо у "Вікіпедії", що ж це таке: 

Інформаціна графіка - графічне візуальне подання інформації, даних або знань, призначених для швидкого та чіткого відображення комплексної інформації. Вона може покращити сприйняття, використовуючи графічні матеріали для того, щоб підвищити можливості зорової системи людини бачити моделі і тенденції.

    Без жодних заперечень можна стверджувати, що подібний виклад інформації допомагає швидше усвідомити проблену ситуацію. 

У  Інтернеті ми стикаємося з багатьма прикладами інфографіки, але як дізнатися, чи якісна вона? Зараз, на прикладі одного зображення, ми спробуємо  описати основні критерії корисного матеріалу. 

Для прикладу, розглянемо мою першу роботу: 

  

Задвалося, що виконана інфорафіка досить цікава, та й загалну ідею можна зрозуміти. Проте є декілька "але".

1.   Назва, що чітко окреслює мету обраної теми

          Автор повинен чітко формулювати назву свого матеріалу. У поданому вище випадку словосполучення "державні службовці" не зовсім підходить, тому що до них також належать, наприклад, працівники комунальних структур. Як ми можемо побачити, далі йдеться лише про політиків. Через це назву варто змінити на: "Автомобілі українських політиків у 2015 році".

  2. Дотримання головної тези

         

    Додатковий матеріал також повинен відповідати вмістом назві. Літак та корабель не належать до засобів наземного пересування, тому доречніше було би їх замінити на метро, потяги, електрички тощо.

3. Інфографіка любить цифри

Не варто забувати, що осоновною метою інфографіки є передача конкретних даних. У цьому випадку ми маємо лише назви автомобілей, проте ніяких відсоткових значень. Це є одніює з найбільших помилок авторів.

Отже,  ми можемо зробити висновок: правильне укладання інформаційної графіки зумовлює широке поширення даних. Реакція на них може бути різною, проте хороша інфографіка ніколи не залишеться непоміченою. 

Р.S.  Перероблений приклад цього зображення загубився у просторах мережі :(

Віталій Портніков на ТМЖТ

11 березня 2014 року до студентів Львівського національного універсітету імені Івана Франка завітав відомий на всю Україну публіцист, журналіст, генеральний директор телеканалу "ТВІ" Віталій Портніков.

Цікаво, що найбільша аудиторія факультету журналістики була переповнена ще до початку лекції: усі затамувавши подих чекали на початок розмови. За нашими підрахунками зустріч відвідало близько трьох сотень молодих людей, які прагнули дізнатися професійні секрети гостя та послухати його думки з приводу останніх подій в Україні.  Та пощастило не всім: деякі відвідувачі не змогли  знайти собі місця і мусили розчарованими вертатися до буденних справ.

У розмові із студентсвом Віталій Портніков намагався охопити багато питань, які повязані із останніми українськими подіями. Адже революція - не тільки рух суспілства до світлого майбутнього, а як би гірко не здавалось, хліб для журналістів.

Свою лекцію доповідач відкрив думками про незалежність країни.  Віталій Портніков уважає, що українці тільки зараз розпочали впевнено рухатися до головної мети - розвиненої демократії:  Україна нарешті сама обирає свій шлях у міжнародних відносинах, вирішує в яких організаціях їй брати учсать, із ким укладати договори. Все те, що тривало досі - старий радянський театр тільки з новою назвою. Проте він також зазначає, що хвилювання у суспільстві розпочалися ще у 2010 році, коли до влади прийшла вже добре всім відома "банда". Але ж українці терплячий народ, чи не так? Сьогодні ми починаємо справжню незалежність, і лише ми зможемо побудувати таку країну, яка колись може стати справжнім взірцем, як в економічному, так і у соціально-політичному плані.

Багато уваги Портніков приділив, безумовно, феномену Євромайдану та взагалі, українській аутентичності. Події останніх місяців 2013 року журналіст трактує, як збіг обставин, який зазвичай передує революції. Але Майдан - місце, де кожен зрозумів, що таке справжній націоналізми, без штампів.

Слід згадати, що зустріч відбувалася у незвичайний день -  День народження гімну України. За словами спікера, цей національній сивол перетворився на знак єдності Сходу і Заходу. Немає зараз такої людини, яка би напам'ять не повторювала магічні слова: "Душу й тіло ми положим...". Непомітно утворилася міцна свідома нація, та, на жаль, на кордоні із Росією з'являється багато суперечок, яких уникнути майже неможливо.

Більшу частину аудиторії займали майбутні та молоді журналісти. Тому Віталій Портніков згадав і про значення працівників ЗМК у революційних подіях. На думку гостя, зараз дуже вдалий час заявити про себе, адже вібувається жорстока інформаційна війна, у якій кожен голос має вагоме значення. Євромайдан - неоціненний досвід, який треба було використовувати за будь-яких обставин. Журналістика, як сказав Портніков, почне диктувати власні правила та більше не буде забавкою для заможних людей.