Революція у містах. Київ: вогонь і барикади

Чи бачили ви колись справжні акти громадянської непокори?  Доводилось вам відчувати напруження у повітрі, яке ось-ось впаде з неба та розчавить під своєю масою багатотисячну демонстрацію?

Вчора наш гурт львівських студентів – революціонерів повернувся із Києва, столиці сучасної війни національної свідомості із несправедливістю, бездіяльністю та злочинною владою.

На жаль, наша подорож тривала добу, проте  нам  таки вдалося відчути атмосферу головного Євромайдану  країни.

Перш за все, місто живе: такі самі байдужі російськомовні кияни,  тисячі працюючих магазинів із вульгарно яскравими рекламами, непривітність і відчуженість. Але коли ми зайшли до Хрещатика атмосфера кардинально змінилася  і розум затьмарило за декілька секунд. Адже ось вона – справжня, не завуальована піснями і танцями Революція.  

Перше місце, куди ми рушили , звичайно, Київська Міська Державна Адміністрація (КМДА). На вході до приміщення стояли  волонтери, які не пропускали в середину абикого.  Хоча  цей факт не завадив  розмалювати приміщення повстанськими гаслами та розклеїти різні політичні наліпки на стінах. Я не можу засуджувати тих людей, бо,  можливо, вони керувалися емоціями, що тримати під контролем у такому місці неможливо.

По сходах до сесійної зали сиділо багато чоловіків у касках, що попивали теплий чай з лимоном та  смакували пряниками. В їх очах помічалась шалена втома, але свідомість заважала їм поїхати до рідного міста.

 Головна зала – видовище не для слабкодухих. Кілька тисяч спальних мішків заповнили цілий поверх міської адміністрації.  Люди досипали, спілкувалися,  дивилися новини, збиралися із силами. Чи уявляв хтось, до якого стану треба довести народ, щоб усе вийшло саме так?

 Нестерпний сморід  медикаментів та хаотичне пересування людей у приміщенні змусили нас йти далі.  Наступна ціль – Євромайдан. 

 По дорозі нас вразила злагоджена робота волонтерів, які збирали папірчики, стрічки та інше сміття зі снігу.  Молоді хлопці, мабуть, ще школярі  та старші чоловіки сумлінно розчищали вулиці. Відчуваєте різницю, шановні львів’яни?

І ось прийшла ця довгоочікувана мить:  Майдан Незалежності, сцена, тисячі людей і та клята «йолка» (насправді, найкращої ялинки я не бачила ніколи у житті).  Тільки зображення «пані Ю.» псувало загальне враження від національного символу цього нового року. Прапор України сьогодні став ще вагомішим, ніж був до розгортання подій 22 листопада.   На мить у серці загорівся вогник надії, але…

Інститутська, Київ 

… із впевненістю можна сказати тільки одне:  люди втомилися.  Над  Площею Свободи  панувало тяжке і гнітюче відчуття очікування.  Що далі? Хто нас поведе? Хто нас послухає?  Але попри всі ці запитання без відповідей українці й далі стоять за своє майбутнє  і вірять у свою справу.  Із останніх сил.

Хоробрий народ. Зараз багато моїх друзів із Росії питають про події та перебіг нашої революції. Люди усвідомлюють, що їм брешуть і хочуть дізнатися правду. Один мій знайомий пише:

« Все они врут. Поэтому я спрашиваю у тебя, какова идея? Ради чего все это на самом деле? Читая наши новости я вижу только одно: « ЕС, ЕС, ЕС». СМИ всегда так "честны".  А выходит проблема в правительстве. Теперь понятно, у вас тоже самое что и в России, только вы решились встать, а мы спим. Это революция. Держитесь, надеюсь, у вас получится добиться справедливого отношения.  Вы смелый народ. Слишком много  прошли, чтобы отступать. Буду надеяться, что у вас все получиться…»

 Але із віртуального світу знов повернемося до Києва.  Тільки вже вечірнього. Біля бочок з вогнем збиралося все більше і більше люду. Переважно чоловіки, які говорили на теми політики та життя, але це не заважало їм жартувати чи активно спілкуватися із пресою. Стало більше молоденьких дівчаток, що розносили гарячі напої.

Як би воно не було,  наша подорож по трохи наближалась до свого логічного завершення.  Але за останні дві години ми отримали те, за чим їхали.  

Краєвид  із торгівельного центру «Глобус», що відкрив нам людське море Майдану та найпотужнішої барикади на Інститутській,   продемонстрував нам: дороги назад немає.

Без жодної краплі брехні чи перебільшення, я можу сказати, що надзвичайно горда за український народ.  Ця революція може закінчитися не так,  хочуть усі. Але сьогодні ми маємо Мвеликий здобуток: ми свідома нація, яка здатна думати  і яка знає, чого вона заслуговує.

Щоденник революціонера. День третій або Як догналівці вчили людей акторської майстерності

Сьогодні, 26 листопада,  біля скульптури Матері Божої, що  знаходиться на Марійській площі, була організована антиєвропейська кампанія сектантами групи Догнала.  Реакція правоохоронних органів змусила кожного присутнього на місці подій львів’янина відчути повагу до працівників міліції та «беркуту».

Близько 17:00 надійшло повідомлення, що неподалік євромайдану відбувається несанкціонований мітинг проти  вступу України в Європейський Союз. Ведучі наголосили, що не мають нічого спільного із новим угрупуванням у центрі міста.  Позиція «догналівців»  базувалась на тому, що скандально відома ювенальна юстиція та нове законодавство зруйнують український народ як націю із середини.

Серед активістів можна було помітити лише старших жінок (років 50-60), монахинь і «отця»,  які із затьмареними поглядами, немов молитву,  повторювали  провокаційні гасла з піснями. Біля протестуючих  відразу ж зібралися працівники міліції, що з поважним виглядом перемовлялись по раціях, досить спокійно ходили площею  та охоче співпрацювали з натовпом невдоволених, але зацікавлених  перехожих.

Хвилина за хвилиною терпець  вривався.  Приблизно чотири людини звернулося  до міліціонерів  із проханнями «зупинити цих колунів»  і  запитаннями про дозвіл на зібрання.  Правоохоронці  ж у свою чергу чекали наказу «згори».

 І ось наступив цей момент, коли українці довели своє право називатися європейською нацією. Замість того, щоб  влаштовувати бійку, як це відбувалося зазвичай,  прихильники євроінтеграції розпочали співати «Червону руту» та «Гімн України»,  п’ятеро людей прорвалося у кільце догналівців і урочисто виголосили  молитву.  Здивувало мене і те, що серед , так званих, співаків  можна було помітити також  тих  радикально налаштованих хлопців у масках, про яких я вчора писала. Що за раптова стриманість? Невже ідеї справді згуртовують?  Проте не це важливо.  Головної мети досягнули – мирне протистояння відбулося.

За півгодини на місце подій прибуло півсотні «беркутівців» та власними зусиллями (без жодного втручання з боку публіки)  затримало  12 монахинь з «батюшкою», бабці вміло розтанули у натовпі.  За офіційними даними заарештованих відвезли до Галицького райвідділу.

  Також, сталася і очікувана  провокація. Розуміючи, що вивести «глядачів» із себе монахиням не вдалося, одна з них впала на холодну бруківку, пояснюючи це ударом по голові.  За дві хвилини карета швидкої допомоги заледве затягнула постраждалу в автомобіль.  Її «сестри»  у кількості 8 осіб намагалися сісти у «швидку», але  медичні працівники вдало від них відбилися.

Щодо діагнозу, то не було зафіксовано ніяких побоїв. У жінки піднявся тиск, та й по всьому. 

Проте неприємне відчуття залишив той момент, коли міліціонер збирав підписи понятих.

 Люди охоче підтримували розмову, але відмовлялися свідчити.

«Покарають!»

«Звільнять!»

Наша майбутнє залежить від нас. Не варто мовчати. Сьогодні ми боремося, а завтра живемо не просто як нормальні люди, а і як відповідальні громадяни.    

Щоденник революціонера. День другий або Не піддавайтеся на провокації!

Як часто вам доводилось зустрічатися із футбольними фанатами, які поводять себе наче скажені звірі? Що зводить цих молодих людей з розуму? Переконання? Патріотизм? Чи звичайні гроші?

У понеділок, 25 листопада, відбувся загальний марш-протест, у якому брали участь студенти більшості львівських навчальних закладів. Із самого ранку волонтери ходили повз храми знань та намагалися залучити охочих до процесії, що рухалась у бік євромайдану.
 Слід зауважити, що матінка-природа вирішила перевірити, з якого тіста зроблені львів’яни, та влаштувала справжній буревій. Але навіть мокрий сніг із дощем не зміг втримати бунтівний дух студентства.
 Змучені, замерзлі, але щасливі ініціатори заходу зібрали не абияку кількість людей. Проспект Свободи був повністю перекритий працівниками ДАІ. Це, безумовно, викликало скарги з боку невдоволених львівських водіїв, які не мали змоги дістатися центру.

Одним із таких хлопців, що змусив цілий навчальний заклад вирушити до пам’ятника був Туркевич Данило:

«Я студент першого курсу медичного університету імені Данила Галицького. Зранку мене обурило ставлення моїх колег щодо акту непокори. Вони досить в’яло сприймали заклики підтримати студентів франкового університету, політехніки та інших вишів. Мені знадобилось близько двох годин, щоб розпалити вогонь у серцях цих людей. Ситуація, що відбувається зараз (старостам почали дзвонити із профкому і погрожувати) є неоднозначною. Одні джерела стверджують, що дозвіл покинути пари в нас був, інші говорять про покарання та наслідки. Ректорат нічого не знає. Але що втрачати? Я йшов попереду колони, зірвав голос! Хто, якщо не ми? Продавати свою країну і майбутнє? Вибачте, але це не до нас!»

  Але все не було таким райдужним, як здавалося на перший погляд. Невідомо чому, на Площі Свободи наростала напружена атмосфера.
  О 16.00 протестуючі рушили до Львівської Обласної Державної Адміністрації (ЛОДА) з метою повідомити Олега Сала про радикальну позицію стосовно його політики та ідей.
  Згадаємо події, що відбувались минулої п’ятниці, коли євромайдан набирав свої оберти. Студентська хода від ЛОДА виголошувала гасла виключно у підтримку Європейського Союзу і тільки інколи можна було почути типове львівське: «Слава Україні!».

    Сьогодні ж сталося по-іншому. Жодного слова у підтримку інтеграційного процесу, ніби хода організована не з цією метою. У натовпі з’явилися хлопці із шарфами на обличчях, які із різних частин процесії своїми, натренованими футбольними матчам голосами, вигукували наступне: «Бандера, Шухевич – герої України!», «Слава нації, смерть ворогам» та «Хто не скаче, той москаль!»

  З одного боку це не повинно викликати здивування чи обурення, але агресивна поведінка юнаків не змусила на себе довго чекати. Вони розпочали кидати сніжки у будівлю адміністрації, за що їм неодноразово робили зауваження організатори. Здавалось, що ось-ось розпочнеться бійка, ситуація загостювалася.
 Під час зворотної ходи, їх гасла лунали із різних частин колони. Було таке враження, що розосередження активістів було чітко спланованим. Таким чином вони компрометували львівських студентів. Запитаєте як?
 Такі люди та їх поведінка можуть спаплюжити ставлення до львівської спільноти. Адже львів’янам неодноразово дорікали за їх «нацистські» вподобання та радикальні політичні погляди.
 Не варто забувати, що євромайдан у Львові один із найчисельніших на території всієї України. Він підіймає бойовий дух народу, який уже давно встиг розчаруватися у демократії і своїх силах.
Головне, щоб львів’яни не піддавалися на подібні провокації і довели всьому світові, що українці варті європейського життя.

Щоденник революціонера. День перший або Як на майдані дівчат товкли

24 листопада під час проведення заходів проти рішення Уряду у Львові «свободівці» влаштували сутичку із студентами Львівського Національного Університету імені Івана Франка.

 О 14.00 на Площі Свободи біля пам’ятника Шевченкові проходила акція у підтримку підписання договору про асоціацію України із європейськими державами. Програму організували студенти франкового університету, яким вдалося зібрати близько 30 тисяч людей. Культурна програма, гарні промови, ніщо не наштовхувало на думку, що щось може піти не так.

Проте чи всі присутні думали про одне і те саме, коли стояли «за Україну»?

 Неприємний інцидент відбувся під час виступу депутата Верховної Ради від партії ВО «Свобода» Юрія Михальчишина. Коли політик вийшов до публіки та розпочав свою радикальну промову, Студентство, що стояло під сценою, не витримало політизації майдану та заскандувало: «Ганьба!».

Мер міста Андрій Садовий зі своїм заступником
заспокоюють агресорів.

У той момент з натовпу до активістів підійшли три неадекватних чоловіки середнього віку та, нецензурно звертаючись до молодих людей, розштовхували їх і незграбно били. Вчасно на допомогу встиг прийти мер міста Андрій Садовий зі своїм заступником. Вони намагалися заспокоїти агресорів, але чоловіків не почули. За лічені хвилини голову Львівської Міської Ради віднесло на декілька метрів від епіцентру конфлікту, де стало неможливо захищати студенток. Дівчат та хлопців хапали за одяг, били у груди та сильно штовхали. Але за декілька хвилин бійку вдалося зупинити. Міліції поряд помічено, на жаль, не було.

 Одна з постраждалих, студентка факультету англійської філології, дочка керівника управління культури Львівської Міської Ради Ірини Подоляк, Меланія, не захотіла змовчати про приниження гідності та насильство. Дівчина не побоялася написати заяву в одному із районних відділків міліції та прокоментувала цю подію так:

«Сьогодні я черговий раз переконалася, що недаремно кричала “Ганьба”, коли до слова вийшов депутат від ВО “Свобода” Юрій Михальчишин. Його екзальтовані вірні пси і шанувальники не боялися підняти руку на слабших, що я відчула на власній шкірі. Ганьба!”

 Сам Юрій Михальчишин повівся некоректно, коли під час виступу зневажливо назвав студентів українських вишів «сопляками, які намагаються зробити революцію» та зазначив, що «без політичних партій це неможливо». Організатори швидко забрали «свободівця» від мікрофона та ледве вивели нахабу із сцени.
  Ідея протесту – не рекламувати політичні партії, а відстоювати своє право на європейське майбутнє. Не опозиція розпочала боротьбу зі свавіллям влади, а молоді люди, які щиро вболівають за долю своєї країни.

Юрій Михальчишин та організатори заходу

  Євромайдан - це унікальне явище, характерною рисою якого є аполітичність. Головна проблема полягає в тому, що старші люди сприймають революцію, як черговий мітинг або концерт на підтримку якоїсь із партій. Вони не усвідомлюють, за що стоїть на майданах усіх міст молода спільнота України, кидаючи у вічі: «Ви не знаєте, що таке Україна! Амбітні шмаркачі, які нічого не розуміють».
 Образливо чути подібні коментарі людям, які свідомо обрали, можливо, не найкращий, але свій шлях.
Проте ввечері, коли над євромайданом на вітрі розвиваються жовто-блакитні стяги і львівська громада щиро вигукує гасла у підтримку своїх ідей, серце кожного українця переповнюється надією і вірою у демократію, силу і волю нашого народу.