Ми помремо не в Парижі

Пройшло лише три дні після трагедії,  яка трапилась у п’ятницю 13, проте значна частина населення України і світу майже забула про новину, яка стала топовою темою у відомих міжнародних ЗМІ минулих вихідних. Звичайно, співчуття свої ми висловили, кольори на фотографіях у соціальних мережах позмінювали, квіти до консульства занесли.  Що далі?

            Франція і, чого вже казати, вся Європа, зазнали серйозного удару з боку терористичної організації ІДІЛ, яка взяла на себе відповідальність за смерті  150 французів. Тепер до біженців і мусульман припинять ставитися зі звичною теплотою і розумінням, а антисемітські настрої активніше поширюватимуться суспільством. Принаймні у тих країнах, в яких представники ісламу не є буденним явищем.

Один з найпопулярніших твітів 14 листопада

Не хочеться розбирати усі причини і наслідки вибухів і розстрілу людей, для країн ЄС масові вбивства дійсно стали шоком.  На тему нового конфлікту зроблені дописи як на сайті BBC, так і на «Український правді». Цей факт навіть можна не перевіряти: кожен  зараз розглядає проблему під кутом зору національної приналежності.  Більше бажання виникає проаналізувати українську реакцію соцмереж і суспільства у загальному.

«Вони за Французів говорять, а в нас…!»

За останні дні можна було почути безліч інформації про те, що «в Україні війна і набагато більше людей гине, а нам ніхто не співчуває…», «лицеміри!» чи щось подібне. Визнайте, чисельні диванні «експерти» у стрічці ваших новин так і писали. Перш за все, порівнювати Україну і Францію – край невігластва, особливо зі статистичної точки зору.

По-друге, варто навіть пригадати про масштабний теракт в столиці Лівану Бейруті. Загинуло понад 40 людей. Як на це відреагувала Європа? Висловила помірне співчуття і своє «глибоке» занепокоєння. Що зробили Українці? Понесли квіти до посольства Лівану? Чи ставили вони аватарки з прапором цієї країни (можу побитися об заклад, що не всі навіть зможуть назвати його кольори)?  Відповіді на останні два питання очевидні. Українець певною мірою є великою егоцентричною дитиною, яка відмовляється сприймати той факт, що його країна для Західної частини півкулі – це великий східноєвропейський Ліван.  Ми не маємо права нарікати на це, бо світ влаштований таким чином і для того, аби успішно в ньому функціонувати, треба розуміти принаймні основні принципи його «роботи». Чи повинні ми працювати над тим, щоб змінювати ставлення до нас, як до нації, - інше питання.

Аби остаточно розставити всі крапки над «і», згадаємо, що в Україні від антитерористичної операції є лише одна назва. Насправді, триває справжня війна з сусідньою державою, і якою б брутальною вона не була – це не теракт, а Донбас – не Париж. АТО – це те, що сталося у Батаклані, де знищили злочинців за дві години після нападу на слухачів тяжкої рок-музики.  Конфлікт на Сході нашої країни відрізняється від громадянської війни у Південному Судані лише наближеністю до кордонів ЄС.

«Олланда у Мінськ!»

"От. У них тільки один теракт, і одразу ввели надзвичайний стан, а в нас війна рік іде і все це називається АТО, а НС немає!! І з терористами ніхто перемовин не веде! Чого ж Олланд їх в Мінськ не повезе?!" – ці слова також часто можна було читати у різних соціальних мережах.

Тут, мабуть, знову треба повторитися і зазначити, що війна, яка йде рік – не теракт.  Короткостроковий режим НС на окремих територіях функціонально мало чим відрізняється від режиму АТО, який вводився, наприклад, в Харкові після минулорічних подій. Фактично, у боротьбі з невеликим організованими групами терористів він є ефективним.
Чим саме мав допомогти НС в протистоянні з озброєними танками і «Градами» «сєпарами», а в окремі моменти - і з регулярними частинами російської армії?
            Як би нам не подобалося називати «днрівців» терористами, з якими перемовин не ведуть, навіть із структуралістських позицій вони зовсім не те саме, що джихадісти в Парижі. І наша війна не може бути розв'язана кількома ротами спецназу, і становить не суто тактичну задачу, і пролягає на рівні не виключно втурішньому, а геополітичному, і декларація про наміри - це навіть не крок на шляху до перемоги. Та що казати, всі ці очевидні міркування українці підміняють емоціями. 
            Ну а саркастично пропонувати Олланду сісти за стіл перемовин - це навіть не просто танці на кістках і якесь печерне хамство, - вияв глибокого нерозуміння процесів, частиною яких є Україна.
            Нагадую, Франсуа Олланд - не є гарантом конституції України і навіть не підписував славнозвісного і «фейкового» Будапештського меморандуму. Він абсолютно не зобов'язаний сидіти цілими ночами в якомусь там Мінську, намагаючись ввести конфлікт Європи з Путіним в цивілізоване русло, так щоб при цьому Україна ще й зазнала мінімальних втрат. 
            На такі заклики Франсуа Олланд має моральне право відповісти: ну так не сідайте за стіл перемовин, йдіть воювати з Росією. Ми ж змогли за одну ніч, і ви зможете.

Прапори, зображення і «співчуття»

Добре відомий усім французький прапор

Але від глибоких матерій, пропоную повернутися до буденного. У соціальних мережах користувачі перехопили «тренд» співчуття. Відсотків 80% з них точно ніколи не були у Франції та не знають жодного француза. Тоді кому вони демонструють свою скорботу? Сьогодні, якщо ти ніяк не відреагував на подію (чи негативна вона, чи позитивна – не важливо) – ти інформаційний труп. Тебе не цікаво читати. І не відіграє значної ролі, чи ти закінчував прикладну математику, чи філологію; все одно вперто розмірковуєш як «спеціаліст» у певній сфері. Публічною людиною бути тяжко. Та що би ви могли насправді зробити задля того, аби допомогти родичам загиблих? Подумайте над цим.

Звичайно, варто у будь-якому випадку залишатися людиною, але грати на публіку чи порівнювати, здавалось би, ідентичні ситуації – не те, що повинна робити людина у 21 столітті. Тому перед тим, як підтримувати ту чи іншу країну, поміркуйте над тим, наскільки ви щирі в першу чергу із собою.     

P.S. І ще кілька зображень на тему: 

А так Шарлі зреагували на трагедію. "Французи після вибуху вертаються додому"