Революція у містах. Київ: вогонь і барикади

Чи бачили ви колись справжні акти громадянської непокори?  Доводилось вам відчувати напруження у повітрі, яке ось-ось впаде з неба та розчавить під своєю масою багатотисячну демонстрацію?

Вчора наш гурт львівських студентів – революціонерів повернувся із Києва, столиці сучасної війни національної свідомості із несправедливістю, бездіяльністю та злочинною владою.

На жаль, наша подорож тривала добу, проте  нам  таки вдалося відчути атмосферу головного Євромайдану  країни.

Перш за все, місто живе: такі самі байдужі російськомовні кияни,  тисячі працюючих магазинів із вульгарно яскравими рекламами, непривітність і відчуженість. Але коли ми зайшли до Хрещатика атмосфера кардинально змінилася  і розум затьмарило за декілька секунд. Адже ось вона – справжня, не завуальована піснями і танцями Революція.  

Перше місце, куди ми рушили , звичайно, Київська Міська Державна Адміністрація (КМДА). На вході до приміщення стояли  волонтери, які не пропускали в середину абикого.  Хоча  цей факт не завадив  розмалювати приміщення повстанськими гаслами та розклеїти різні політичні наліпки на стінах. Я не можу засуджувати тих людей, бо,  можливо, вони керувалися емоціями, що тримати під контролем у такому місці неможливо.

По сходах до сесійної зали сиділо багато чоловіків у касках, що попивали теплий чай з лимоном та  смакували пряниками. В їх очах помічалась шалена втома, але свідомість заважала їм поїхати до рідного міста.

 Головна зала – видовище не для слабкодухих. Кілька тисяч спальних мішків заповнили цілий поверх міської адміністрації.  Люди досипали, спілкувалися,  дивилися новини, збиралися із силами. Чи уявляв хтось, до якого стану треба довести народ, щоб усе вийшло саме так?

 Нестерпний сморід  медикаментів та хаотичне пересування людей у приміщенні змусили нас йти далі.  Наступна ціль – Євромайдан. 

 По дорозі нас вразила злагоджена робота волонтерів, які збирали папірчики, стрічки та інше сміття зі снігу.  Молоді хлопці, мабуть, ще школярі  та старші чоловіки сумлінно розчищали вулиці. Відчуваєте різницю, шановні львів’яни?

І ось прийшла ця довгоочікувана мить:  Майдан Незалежності, сцена, тисячі людей і та клята «йолка» (насправді, найкращої ялинки я не бачила ніколи у житті).  Тільки зображення «пані Ю.» псувало загальне враження від національного символу цього нового року. Прапор України сьогодні став ще вагомішим, ніж був до розгортання подій 22 листопада.   На мить у серці загорівся вогник надії, але…

Інститутська, Київ 

… із впевненістю можна сказати тільки одне:  люди втомилися.  Над  Площею Свободи  панувало тяжке і гнітюче відчуття очікування.  Що далі? Хто нас поведе? Хто нас послухає?  Але попри всі ці запитання без відповідей українці й далі стоять за своє майбутнє  і вірять у свою справу.  Із останніх сил.

Хоробрий народ. Зараз багато моїх друзів із Росії питають про події та перебіг нашої революції. Люди усвідомлюють, що їм брешуть і хочуть дізнатися правду. Один мій знайомий пише:

« Все они врут. Поэтому я спрашиваю у тебя, какова идея? Ради чего все это на самом деле? Читая наши новости я вижу только одно: « ЕС, ЕС, ЕС». СМИ всегда так "честны".  А выходит проблема в правительстве. Теперь понятно, у вас тоже самое что и в России, только вы решились встать, а мы спим. Это революция. Держитесь, надеюсь, у вас получится добиться справедливого отношения.  Вы смелый народ. Слишком много  прошли, чтобы отступать. Буду надеяться, что у вас все получиться…»

 Але із віртуального світу знов повернемося до Києва.  Тільки вже вечірнього. Біля бочок з вогнем збиралося все більше і більше люду. Переважно чоловіки, які говорили на теми політики та життя, але це не заважало їм жартувати чи активно спілкуватися із пресою. Стало більше молоденьких дівчаток, що розносили гарячі напої.

Як би воно не було,  наша подорож по трохи наближалась до свого логічного завершення.  Але за останні дві години ми отримали те, за чим їхали.  

Краєвид  із торгівельного центру «Глобус», що відкрив нам людське море Майдану та найпотужнішої барикади на Інститутській,   продемонстрував нам: дороги назад немає.

Без жодної краплі брехні чи перебільшення, я можу сказати, що надзвичайно горда за український народ.  Ця революція може закінчитися не так,  хочуть усі. Але сьогодні ми маємо Мвеликий здобуток: ми свідома нація, яка здатна думати  і яка знає, чого вона заслуговує.